День пам'яті захисників донецького аеропорту

 

16 січня в Україні День пам'яті захисників донецького аеропорту, які стояли за нього з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. «Кіборгами» нескорених українців, назвав сам ворог. Мовляв, тільки роботи здатні вистояти в таких нелюдських умовах.

«Кіборги» вистояли, не встояв бетон», – фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом українських бійців.

За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт, загинули більше 200 військових. Кіборги стали символом мужності, незламності та відданості ідеалам вільної та незалежної України.

В обороні цього об'єкта брали участь не тільки воїни, але і медики з волонтерами, що надавали допомогу та підтримку українським бійцям. Тому день пам'яті присвячений усім, хто стояв за Україну в ті дні.

Вічна пам‘ять загиблим Героям!

13 січня – Щедрий вечір та свято Меланки.

 

Напередодні Старого Нового року (за старим стилем 13 січня) в Україні відзначали Щедрий вечір. За християнським календарем - це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки. Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським та Юліанським календарями, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, і носить назву Старого Нового року.

У надвечір'я Нового року (тепер - 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка...

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан - напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це - «Голодна кутя», Богоявленне навечір'я.

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами - символом щедрості, багатства.

Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:

‎- Мамо, а де наші тато?

‎- А хіба ж ви мене не бачите, діти?

‎- Не бачимо, тату!

‎- Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!

Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім'ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!» Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю,

Стережи, Боже, твого товару,

Твого товару, всякого статку,

Молім Бога за отця, за матку.

Добрий вечір!

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Вітаємо усіх українців зі святом Маланки!

Веселого вам щедрування!

А якщо ви ще не вивчили щедрівки, то крокуйте за посиланням

https://youtu.be/Wihp45mTNQk

Анатолій Дімаров

 

«Я писав твори не для того, щоб вони втокмачували різні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала», – написав великий український письменник Анатолій Дімаров.

Дімаров, А.А. І будуть люди : роман / Анатолій Дімаров. – Харків : Фоліо, 2022. – 974с.

Анатолій Дімаров – один із найталановитіших майстрів української прози, який не боявся змалювати найприхованіші відрізки історії, перебуваючі під жорстоким табу. Він видав цілу плеяду успішних творів, зокрема «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди» та «Біль і гнів». За другий том «Болі і гніву» автор був нагороджений Шевченківською премією. Роман «I будуть люди» – це відверта історична сага про гостелюбне полтавське село, що охоплює період від початку минулого століття і до голодомору. В ній йдеться про трагічну долю декількох сімей в ті найзловісніші часи. З долі кожної окремої людини, окремої сім’ї письменник вправно виткав колоритне полотно української дійсності періоду репресій, примусової колективізації й голодомору. Нещастя, що випали на долю українців, змальовані з глибочезним співчуттям. Багато гіркого болю принесли червоні каральники в українське село, примусово відчужуючи селянина від землі. Цей невимовний біль так і сочиться поміж рядків твору. І ми не можемо не співчувати десяткам дімаровських героїв: Василю Ганжі, отцю Світличному, набожному селянинові-хліборобові і навіть декому із районних керівників. Та попри щемливу тему й особисті негаразди персонажів, роман пересипаний шпаркими, щедротними дотепами.

Тож доторкніться душею до творчості Анатолія Дімарова і ви переконаєтесь в її багатогранності, відчуєте той невичерпний психоколорит в незатертому пережитті історії. Мова настільки жива, що хочеться смакувати кожне слово і вдосконалювати свій мовний запас, а ще, дякуючи автору, можна краще пізнати історію нашої рідної України.

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!

 

11 січня - міжнародний день,, ДЯКУЮ ."

За мирні дні,

за будні, і за свята

ми щиро вдячні - кожному солдату.

Спасибі Вам, рідненькі наші за мужність і несхитну віру в ПЕРЕМОГУ !

Схиляємось з вдячністю за спокій ,який даруєте нам .Молимось за кожного і з Вас і ВІРИМО...

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!

Письменники-ювіляри

 Понад три століття тому, 1696–го року паризький журнал «Галантний Меркурій» надрукував казку «Красуня з зачарованого лісу». Через рік вона, разом з сімома іншими казками того ж автора, ввійшла до збірки під назвою «Казки матінки моєї Гуски, або ж Історії та оповідки минулих часів з повчальними висновками». У передмові було зазначено, що всі ці казки написав П. Дарманкур, вісімнадцятилітній син вже добре знаного на той час Шарля Перро, автора поеми «Епоха Людовіка Великого» та полемічних діалогів «Паралелі між стародавніми й сучасними авторами». Але невдовзі з'ясувалося, що ті казки були таки написані не сином, а батьком: шістдесятивосьмирічному письменнику довелося признатися, що він надумав цю вигадку, побоюючись звинувачень у виданні творів, написаних у «низькому жанрі». Та життя спростувало марні побоювання великого казкаря. Його казками стали захоплюватися в паризьких літературних салонах та королівських палацах. Казкові історії Шарля Перро пройшли крізь століття і аж ніяк не втратили популярність у сучасному світі.

Василь Симоненко

 

Хоч і народився український поет, журналіст, один з активістів руху “шістдесятників” Василь Симоненко на Полтавщині (село Біївці, Лубенський район, Полтавська область) та після закінчення факультету журналістики у 1957 році завела його доля до Черкас.

Тому, до дня народження Василя Симоненка було зібрало п’ять фактів із життя поета, що пов’язані з Черкасами.

Люся-малюся

Після закінчення університету Симоненко переїхав з Києва до Черкас, де працював в обласних газетах “Черкаська правда” і “Молодь Черкащини” (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом “Робітничої Газети” в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю – кохання всього свого життя. Письменник був на практиці у редакції газети “Черкаська правда” – де і познайомився з молоденькою кур’єркою Людмилою (Люся). Дівчина припала не тільки до серця Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: “Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь”. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся”. Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Вино “Симоне”

Як розповів один із його друзів, журналіст Микола Сніжко, якось Симоненко зізнався, як йому вдалося “причарувати” майбутню дружину. Виявляється, не обійшлося без вина з троянд. Коли Василь їздив у відрядження в Тальне, його навчили робити цей напій, а ще – розповіли легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

“Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх”, – пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – “Симоне”. А дружину Людмилу – Люсьєн.

Микола Сніжко, ще як був живий, поділився рецептом фірмового “Симоне”:

“Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для підходять”.

Квартиру відпрацював на будівництві.

Коли Симоненкові дали квартиру, перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.

Підкова до одвірка

Улітку 1962 року поет Василь Симоненко з товаришем Миколою Сніжком, їхніми дружинами та дітьми влаштували пікнік на березі Дніпра. Поки жінки варили юшку, чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, схожі на чортиків чи дикобразів. Симоненко намацав під мулом щось тверде і дістав підкову. Забрав її та хотів повісити над дверима помешкання на удачу. Однак дружина запротестувала. Тоді Симоненко приніс підкову в редакцію газети “Черкаська правда”, де працював. Прибив до одвірка. “Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг”, – пригадав Микола Сніжко. Коли редакцію “Молоді Черкащини” зносили, він зняв ту підкову з одвірка.

Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то може збутися.

До речі, у Василя Симоненка, крім поезій, є й прозові твори. З-поміж них – і “Вино з троянд” та “Чорна підкова” (“… ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив”).

Череп замість м‘яча

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.

……..

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. “На залізничній станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла) між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення”, — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. У машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що “ніби щось обірвалось усередині”. Саме після цієї “зустрічі з владою” в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих “охоронців порядку”, звісно, ніхто не шукав. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я поета.

З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер Симоненко у ніч проти 14 грудня.

Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

1515

Поделились: 6

ЦІКАВО НЕ ТІЛЬКИ ПЕДАГОГАМ...

 

ЩОДЕННИК ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

Попри війну та нові виклики, ми все одно прагнемо професійно вдосконалюватися й думаємо про те, якими педагогами хочемо бути у майбутньому. Ми можемо допомогти вам у цьому.

Презентуємо Щоденник професійного розвитку, розроблений в межах Проєкту Навчаємось разом / Learning Together. Він підтримає вас у плануванні та втіленні професійних цілей.

Завантажте онлайн-версію Щоденника тут: https://bit.ly/3Q0J6Qt