Історія Запоріжжя

Запоріжжя — місто на Україні, адміністративний центр Запорізької області, розташований на річці Дніпро. Населення 790 тис. чол. (2007). Колишня назва — Олександрівськ (до 1921). Дата заснування — 14 жовтня 1770 р. Площа: 334 кв.км. По промисловому потенціалу місто займає 3 місце на Україні.

Вдале географічне положення і сприятливий клімат Запоріжжя привертали людину з незапам'ятних часів. Найдавніші стоянки первісних людей у річковій долині порожистої частини Дніпра відносяться до епохи середнього палеоліту (100—40 тис. років тому). Протягом багатьох століть через цю територію проходили різні народи, тут схрещувалися різні культури. У Придніпровських степах існує безліч археологічних пам'яток, які залишили після себе киммерійці, скіфи і сармати, готи і гуни, авари, хазари, половці, печеніги, слов'яни.

Після татаро-монгольської навали 1237—1240 рр. територія Запорізького краю два століття входила до складу Золотої Орди.

На великому водному шляху «із варяг у греки» до берегів острова Хортиця, який зараз є складовою частиною Запоріжжя, причалювали слов'янські човни, судна візантійських та скандинавських купців. Острів неодноразово ставав місцем зіткнень слов'ян зі степовими племенами. Історики вважають, що саме тут в 972 році в нерівному бою з зрадниками кочівниками загинув київський князь Святослав.

Землі за Дніпровськими порогами довгий час належали волелюбному козацтву — селянам, шо бігли від феодального гніту і в XVI столітті заснували тут Запорізьку Січь Запорожская Сечь

, вільну казацьку республику. Січові ворота, Совутинна скала, урочище Сагайдачного є свідками воїнської слави запорізців. Героїчний минуле Хортиці тісно пов'язане з іменами Богдана Хмельницького, кошового отамана Івана Сірка, легендарного народного героя Байди.

Землі так званого Дикого Поля в кінці XVIII століття увійшли до складу Російської імперії.

Після того, як Запорізька Січ була ліквідована згідно царського указу 1775 року, в 1770 році в районі Хортиці виникло поселення, назване форштадтом Олександрівським — на честь командувача 1-ї російської армії Олександра Голіцина. Тут була закладена Олександрівська фортеця — форпост в російсько-турецькій війні, яка переросла до 1806 році в місто Олександрівськ — повітове місто Єкатеринославської губернії. (Деякі вчені все ж пропонували вважати датою народження міста 1552 р. — дату спорудження фортеці Байдої-Вишневецьким на острові Хортиця). Вільні козаки стали селитися навколо Олександрівської фортеці. Військове поселення поступово розросталося. Місцеві жителі займалися землеробством, скотарством, рибальством. Розвивалися ремесла і торгівля.

У першій половині XIX століття йшло швидке заселення території області, сюди приїздили німецькі колоністи, євреї, болгари, сектанти-духобори, молокані та розкольники з Росії.

Поява перших навчальних закладів в Олександрівському відноситься до 70-х років XVIII ст. У 1773 р. у фортеці була створена гарнізонна школа, в 1798 р. була перетворена в початкове народне училище звичайного типу.

Місто поступово розширилося, в 1808 р. стало повітовим і проіснувало до 1880 р. У 20-ті роки відкрилося парафіяльне училище, а в 50-х роках — ще одна Александровская крепость

навчальна школа та приватний пансіон шляхетних девиць. У всіх навчальних закладах в 1861-1862 навчальному році працювали дев'ять вчителів і займалися 113 дітей обох статей.

Основою економіки тривалий час було сільське господарство. Розвиток промисловості в краї розпочалося з початку XIX ст. зі створенням мануфактури з переробки сільськогосподарської сировини. Виникло сільськогосподарське машинобудування як в самому Олександрівську, так і в німецьких колоніях, прилеглих до нього, які згодом увійшли в межі міста. У 1863 р. німецький капіталіст Я.П. Копп відкрив тут майстерні з виробництва соломорізок та залізних деталей до вітряних млинів. Незабаром їх перетворили в завод сільськогосподарських машин, що випускали жниварки, молотилкі, буккери, плуги та інші сільськогосподарські знаряддя. У 70-х роках в Олександрівському та його передмістях діяли п'ять заводів сільськогосподарського машинобудування. Місто стало одним з основних центрів сільськогосподарського машинобудування в Україні з високою концентрацією виробництва і робочого класу. У 1881—1905 рр. тут виникли десятки нових підприємств. Головним джерелом поповнення рядів робітничого класу були розорені селяни Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Курської, Орловської та інших губерній. На виробництво йшли також розорені місцеві кустарі та ремісники.

На початку XX ст. Олександрівськ став помітним торговим центром на півдні України. Чотири рази на рік тут збиралися великі ярмарки, кожна з яких тривала тиждень.Торгували хлібом, худобою, сільськогосподарськими машинами, різним господарським начинням. Оборот кожного ярмарку в середньому становив від 50 тис. до 175 тис. рублів. У місті працювали близько 440 магазинів, лавок та інших торгових закладів з річним оборотом в 6,2 млн. руб. Загальна сума торгового обороту в місті в 1902 р. склала більше 20 млн. руб. Були три міські та сім приватних готелів, шість заїжджих дворів, три трактири, вісім харчевень.

Наприкінці XIX — початку XX ст. в Олександрівську, як і в інших промислових містах Росії, зросла кількість великих фабрик і заводів, посилився приплив іноземного капіталу, відбувався процес концентрації виробництва. Заснована на початку 80-х років XIX ст. Олександрівська машинобудівна компанія перетворилася у промислове об'єднання з 220 робітників. У 1902 р. до складу великого Загальноросійського синдикату «Продамет» увійшов Олександрівський чавунно-ливарний завод, а в наступному році у Всеросійський синдикат «Цвях» - Олександрівський гвоздільний завод.

Виникла концентрація промислових підприємств Олександрівська. Місто стало одним із центрів сільськогосподарського машинобудування в Україні. Але умови роботи на заводах і фабриках були дуже важкими. Ненормований робочий день, непомірні штрафи, низька заробітна плата привели робітників в грудні 1905 року до збройного повстання, яке було придушене владою. Як і по всій Росії, в Олександрівську наростав революційний рух.

Жовтнева революція 1917 року докотилася й до Олександрівська. У ніч на 12 грудня 1917 року в місті почалися бої. Збройне повстання очолив більшовицької штаб. До робочих приєднався загін чорноморських моряків на чолі з А.В. Мокроусовим. Три дні йшла запекла битва. Але сили були нерівні, і повстання зазнало поразки. На початку 1918 року в Олександрівськ прибули загони красногвардійців з Петрограда та Москви, і в місті було встановлено Радянську владу.

В роки громадянської війни завоювання революції в Запоріжжі відстоювали червоні полки під командуванням В.А. Антонова-Овсєєнко, С.М. Будьонного, П.Є. Дибенко, В.М. Примакова, І.П. Уборевича, М.В. Фрунзе , І.Е. Якіра. У 1921 році Олександрівськ було перейменовано в Запоріжжя. А в 1923 році місто стало центром щойно утвореного Запорізького округу.

Новий етап в історії Запоріжжя розпочався з закладення ДніпроГЕС, пуск якої відбувся в серпні 1932 р. В середині 1930-х рр. було введено в дію більшість підприємств Запорізького промислового комплексу.

Під час Великої Вітчизняної війни місто було окуповано фашистами 3 жовтня 1941 року. Учорашні металурги, енергетики, машинобудівники встали на захист Вітчизни. Тисячі жителів Запоріжжя героїчно билися на фронтах, в партизанських загонах, вели підпільну боротьбу в умовах ворожої окупації. Коли радянські війська підійшли до Запоріжжя восени 1943 року, Ставка Верховного Головнокомандуючого видала спеціальний наказ, в якому говорилося про важливість порятунку Дніпрогесу при звільненні міста. У жовтні 1943 року війська під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського звільнили Запоріжжя. 14 жовтня в місто прорвалася група танків Т-34, пам'ять про яку зараз увічнена пам'ятником в центрі міста.

Однією з найяскравіших сторінок в історії області є післявоєнне відродження запорізького індустріального комплек остров Хортица

су — ДніпроГЭС та підприємств чорної та кольорової металлургії.Вже 3 березня 1947 року відроджений Дніпрогес дав перший струм. До початку 1950 р. відновили роботу всі 670 заводів і фабрик області. У 1950—1970 рр. в області були створені нові галузі індустрії — електротехнічна, хімічна. Продовжував зростати енергетичний потенціал області. Разом із введенням у дію ДніпроГЕС-2, споруджено Запорізьку ДРЕС та Запорізьку атомну електростанцію.

У післявоєнний період збільшили свої потужності головні заводи міста — «Запоріжсталь» і «Дніпроспецсталь». На випуск перших в країні мікролітражних автомобілів перейшов завод «Комунар». На правому березі Дніпра виросли корпуси нового трансформаторного заводу. Значно зросла пропускна спроможність річкового порту імені В.І. Леніна.

Запоріжжя — значний науковий центр. Висококваліфікованих фахівців готують університети, численні технікумів, професійно-технічні училища. Плідно працюють творчі колективи науково-дослідних і проектних інститутів. Нових висот досягло культурне життя. Для запорожців і гостей міста широко відкрилися двері музично-драматичного театру імені М.О. Щорса, лялькового театру, філармонії, численних палаців культури та клубів.

На острові Хортиця, мальовничому куточку української землі, опоетизованному в народних піснях і думах, створено державний історико-культурний заповідник. Кожен камінчик цього легендарного краю звертається до нас з глибини століть. Доречно згадати, що в різний час Запоріжжя відвідали А.С. Пушкін, Т.Г. Шевченка, М.Л. Кропивницький, А.М. Горький, І.Є. Рєпін, В.В. Маяковський.

Під редакцією: Коваленін В.А.

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО

ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Напевне, ніхто не сперечатиметься, що козаки – досить цікаве «явище» в українській (і навіть світовій) історії. Скільки є різноманітних згадок про них, і не тільки українських. Однак поряд з їх мужністю, силою, хитрістю та розумом частенько зустрічається краплинка містики, яка робить їх чимось більшим, ніж просто вояками. То може й справді запорожці були не такими вже й звичайними?

Ось кілька цікавих фактів про українських лицарів:

Окрім зброї, сили і вміння гарно битися, козаки мали ще одну значну перевагу – кмітливість та хитрість. Практично завжди їм вдавалось непомітно підкрастися до ворога та застати його зненацька. Звичайно це додавало шансів здобути перемогу.

Згадаймо і про оригінальний човен, який козаки використовували для військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати «прабатьком» сучасних підводних човнів. Він складався з двох днищ, між якими розміщували вантаж аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно підпливали до ворогів. Перед початком наступу вантаж викидався, а судно раптово піднімалось на поверхню. Звичайно, це ставало несподіванкою для противника, адже ніхто не очікував, що запорозьке військо може з’явитись з морських глибин :) Для такого ж діла використовувались перевернуті чайки – славнозвісні човни козаків, котрі не боялись ні штормів, ні ворожих військових кораблів. Їх часто перевертали догори дном, аби непомітно підкрастися до ворога.

Запорізьку Січ поправу називають першим демократичним об’єднанням світі. Якщо взяти до уваги, що багато людей прийшли сюди через соціальну несправедливість, то це й не дивно. Всі питання, стосовно життя та діяльності козаків вирішувались голосуванням на радах.

Вважається, що у мирний час головною розвагою козаків була пиятика. Звичайно, не обходилось і без цього. Але запорожці також полюбляли і культурний відпочинок: грали на музичних інструментах, співали пісень, танцювали та влаштовували показові бої на втіху собі та іншим. Також було у них багато справ по господарству, адже на Січі жінок не було, то ж доводилося поратися самотужки :)

А от у походах пиячити було суворо заборонено. Порушення цього правила прирівнювалось до зради і могло каратись смертю.

Зрозуміло, що сімейне життя козака було складним, якщо взагалі було. Але вони знаходили побратимів на Січі, за яких усе ладні були віддати. Подейкують, що був у них навіть особливий ритуал, під час якого воїни обмінювались власними натільними хрестами. Це означало вірність один одному.

Закони на Січі були досить жорстокими. За крадіжку чи вбивство одного з побратимів, козак не те що платив життям, а робив це в доволі жорстокій формі: його могли поховати живцем разом з небіжчиком, або бити кийками, що часто закінчувалось фатально. Так, можна сказати, що це не гуманно, зате дисципліна була відмінна.

Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками. Вважалось, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє. Деякі історики притримуються теорії, що після прийняття на Русі християнства їх переслідували князі та греки. Тому волхви-язичники створювали невеликі об’єднання далеко від великих міст – січі. Там вони навчали майбутніх воїнів бойовим мистецтвам, обрядам та звичаям. Про характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали» і що вони «могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників - на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств»…

Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.

Запорізьку Січ можна по праву вважати першим політичним формуванням на території України, так як у неї були всі ознаки республіки, вона була незалежною і всі європейські країни намагалися налагодити з нею дипломатичні відносини.

Одного прапора для козаків не існувало, однак з 17 століття зайшла мова про головний стяг запорізької держави. На ньому було зображено Архангела Михайла на червоному фоні з одного боку, і білий хрест, золоте сонце, півмісяць і зорі – на іншому. А своєрідним гербом став козак з мушкетом.

Цікаво, що на прапорах козаків часто зображали шестикутну зірку. Однак іудеїв це ніяк не стосувалось. В давнину це був символ магії або емблема окремих родів. Тоді це був досить популярний знак, який означав гармонію.

Що стосується характерної зачіски та вусів українських лицарів, то кажуть, що козаки успадкували їх від язичницьких предків. Традиція голити голову та обличчя передавалася від місцевих племен до Київської Русі і так з часом дійшла і до козаків. Історики кажуть, що у древніх слов’ян немає жодного бога з бородою чи довгим волоссям, а отже такий образ вважався здавна божественним. Хоча існує ще одна легенда, що козаки вважали себе надто грішними для раю. Тому, коли вони потраплять у пекло, Бог може змилуватись над ними і витягнути за чуба. Загалом, така легенда, як і зачіска, була притаманна не тільки козакам. В древні часи оселедця вистригали єгипетським фараонам, індіанцям з деяких племен, татарам, індійцям, персам, японським самураям… Чи згадайте бодай турецького Джина. Для багатьох народів оселедець символізував «промінь сонця». Різниця між ними і козаками полягала лише в тому, що запорожці вистригали оселедця на лобі, у той час як інші народи залишали його по центру голови чи на потилиці. А ще козаки казали: «Як на війні загину – мене ангел понесе в небо за чуприну».

Існував у запорожців цікавий звичай. Їхні курені були завжди відкриті. Мандрівник чи перехожий може зайти туди, погостювати, попоїсти і рушити далі в дорогу. І це навіть якщо господаря немає вдома. Однак існувало суворе правило, з куреня нічого не виносити, а інакше – покарання. А як хтось знайде якусь річ на Січі, прив’язує її до високого стовпа. Як за три дні власник не знайдеться, то і річ переходить у володіння того, хто її знайшов.

Розповідають, що на Хортиці досі росте величезний дуб, оспіваний у козацьких піснях і легендах. В деяких з них розповідається, що запоріжці проводили під ним свої обряди, йдучи на бій. Подейкують, що цьому дереву уже 700 років.

Щодо походження слова «козак» також існує багато теорій. Деякі польські дослідники вважали, що воно пішло від ім’я відомого ватажка, котрого звали Козак і котрий майстерно боровся з татарами; або що найменування походить від слова «коза», бо козаки були дуже хитрими і могли пролізти будь-куди. Турецькою «козак» означало «волоцюга», «розбійник». Логічно, що турки дали козакам саме таке прізвисько. Вочевидь, воно прижилось на Україні і з часом зовсім втратило негативне забарвлення.

Подейкують, що козаки добрались і до Америки. Розповідають, що Джон Сміт, один із засновників першого британського поселення на американському континенті, трохи раніше брав участь у католицькій боротьбі проти татар та турків. Під час одного з боїв він потрапив у полон, де пробув аж доки козаки його не врятували. Згодом він гостював на Січі, а звідти повернувся до Англії, куди запросив і запорожців. Якраз у цей час британці вирішили заснувати першу колонію в Америці. Кажуть, Джон Сміт вирушив у подорож, прихопивши із собою кілька козаків, які виявили бажання.