Іван Нечуй-Левицький «Маруся Богуславка» (1875)

 

«У кожного своя доля і свій шлях широкий...». Ці слова Тараса Шевченка стосуються людини. Але книги також, як і люди, мають свою долю, свою історію. Цього року відзначають свої ювілеї – 150 років з часу написання – книги українських письменників Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Іван Нечуй-Левицький «Маруся Богуславка» (1875)

Маруся Богуславка — легендарна українська героїня кінця XVI та початку XVII століть. Її взяли у полон турки та віддали до гарему турецького султана. Але вона не забула своєї батьківщини. Маруся використала можливість звільнити козаків-невольників, які перебували в полоні протягом 30 невільних років. Вона не повернулася з ними додому, залишилася у гаремі, оскільки це стало єдиним способом життя, до якого вона звикла. Образ головної героїні можна вважати символом героя-захисника рідної землі, а також символом людей, які залишили Україну, але мають з нею сильний духовний зв'язок.

Панас Мирний «Лихі люди» (1875)

У повісті на тлі широкої картини соціального життя народу зображено період після скасування кріпацтва в 1861році. Письменник розповідає про життя, погляди та поведінку різних представників тогочасної інтелігенції, боротьбу кращих верств населення за інтереси народу. Для повісті характерна контрастність образів: чесні інтелігенти Петро Телепень і Тимофій Жук протиставляються підступним і лицемірним Шестірному та Григорію Попенку.

Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875)

Роман-хроніка написаний Панасом Мирним у співавторстві з його братом Іваном Біликом (Іваном Рудченком). Твір став першою в українському письменстві монументальною селянською епопеєю, всебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення, і лише за допомогою насильства можливо змінити світ. В центрі роману – доля селянина Чіпки Варениченка і його друзів, які, шукаючи соціальної справедливості, стають на шлях помсти багатіям.

Всеволод Нестайко

 

Творчий шлях Всеволода Нестайко розпочався у дитячому журналі «Барвінок». В 1956 році вийшла збірка оповідань Нестайка «Шурка і Шурко», через два роки – «В Країні Сонячних Зайчиків», яка стала однією з найвідоміших у Нестайка. Цю книжку письменник писав упродовж 40 років, діти спонукали продовжувати історію. Якось на зустрічі з юними читачами до Нестайка звернулася дівчинка з проханням написати твір про дівчат, бо у автора в книгах всі персонажі - хлопці. Невдовзі письменник написав пригодницьку повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Нуся.

У 1960-1980-х роках Всеволодом Нестайком було написано більшість пригодницьких повістей, сюжети яких вирізняються простотою, ґрунтуються на реальному життєвому матеріалі та розповідають про звичайних школярів, сільських та міських підлітків. Найвідомішою з них стала трилогія «Тореадори з Васюківки».

У пригодницький цикл повістей входять також повісті «Пригоди Грицька Половинки», «Одиниця з обманом», «П’ятірка з хвостиком», «Таємниця Віті Зайчика», «Чудеса в Гарбузянах», а також детективи «Таємничий голос за спиною» та «Неймовірні детективи».

За 55 років літературної діяльності Всеволод Нестайко написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України. «...коли я став дорослий, захотілося повернутися у дитинство - догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один - стати дитячим письменником. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше», - говорив Нестайко.

Всеволод Нестайко – лауреат низки нагород та премій, зокрема, премії імені Олександра Копиленка за казку «Пригоди їжачка Кольки Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя» (1980); літературної премії імені Лесі Українки за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1982); премії І Всесоюзного конкурсу за кращу книжку для дітей, а саме за шкільні повісті «Одиниця з «обманом» і «П’ятірка з хвостиком» (1987); літературної премії імені Миколи Трублаїні за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків». А трилогію «Тореадори з Васюківки2 1979 року внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. У 2010 р. письменник став кавалером ордену Ярослава Мудрого V ступеня.

письменники_ювіляри2025

 

Письменник, перекладач, байкар Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 року на Черкащині у сім'ї священика.

Навчався в бурсі Києво-Могилянської академії. Після закінчення навчання почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках польських поміщиків на Волині. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету. Незабаром почав тут викладати: спочатку польську мову, потім історію, географію, статистику. Це стало його покликанням. Природжений лектор, він подавав матеріал надзвичайно захопливо.

Гулака-Артемовського тричі вибирали деканом факультету, а протягом 1841-1849 років він був ректором Харківського університету.

Літературна спадщина письменника порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його перу належать байки, балади, прозові послання, переклади, критичні статті. Найціннішу частину творчого доробку поета становлять передусім байки та балади, які відігравали важливу роль у процесі становлення й розвитку української літератури в перші десятиліття XIX сторіччя. Саме він заклав в українську літературу основи нової байки, дав перші зразки романтичної балади та подав приклад майстерного віршування.

Найперший вірш Гулака-Артемовського українською мовою з’явився у 1817 році. Але відомим поет став у 1818. Тоді в журналі «Український вісник» опублікував антикріпосницьку сатиричну байку-казку «Пан та собака», яка на той час вона стала одним із найгостріших творів української літератури. Саме починаючи з цього твору, байка в українській літературі набуває виразного соціального звучання.

У 1820-ті Гулак-Артемовський опублікував байки «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Батько та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці», де висвітлив життєві проблеми соціального характеру, а також створив першу українську романтичну баладу «Рибалка». Творчість письменника нині називають «веселим смутком мудреця».

400 років Марусі Чурай

 

Цього року виповнюється 400 років Марусі Чурай – українській народній співачці та поетесі часів Хмельниччини.

Марусю традиційно називають «дівчиною з легенди» та «співочою душою України», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Але художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, і про існування Марусі Чурай.

За переказами, Маруся народилася в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Батько був людиною авторитетною у рідному краї, брав участь у козацьких повстаннях, в одному з яких у 1637 році був захоплений у полон і страчений. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив вдову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість дівчини розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

Вродлива дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну. Проте, коли повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, де зазначалося дарувати життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Текст вироку полтавській піснетворці знайдено у матеріалах козацького законодавства ХV –ХVII століть, що доводить історичність особи. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись до Полтави невдовзі після амністії померла у віці 28 років. Та пам’ять народна зберегла легенду про просту дівчину – полтавчанку, яка належить до поетів козацької України.

Марусі Чурай приписують авторство близько 40 пісень. Серед них найвідоміші: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвистали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Котилися вози з гори» та інші.

В її піснях вся Україна – країна смутку та краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.

Яскраве втілення образу легендарної дівчини можна побачити в повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького.

Трагічна тема зрадливого кохання знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського «Чарівниця» та Степана Руданського «Розмай». Про авторку пісень йдеться в поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни» («Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки».

Історичний роман у віршах видатної поетеси XX століття Ліни Костенко «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією.

14 квітня 2006 року на Театральній площі Полтави було встановлено пам’ятник Марусі Чурай.

День_Соборності_України

 

22 січня ми відзначаємо День Соборності України – дату, яка нагадує про визначну подію в історії нашої держави. В цей день у 1919 році було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, що стало символом прагнення українського народу до єдності, незалежності та свободи.

Сьогодні, як і понад століття тому, ми усвідомлюємо, що тільки в єдності можемо подолати будь-які виклики. Війна за свободу України стала випробуванням на міцність нашої соборності, і ми щодня доводимо світові, що українці – це єдина нація, яка бореться за право жити у вільній і незалежній країні.

Сьогодні ми згадуємо минуле, вшановуємо борців за незалежність і дякуємо тим, хто нині стоїть на захисті нашої держави. Ми віримо, що Україна залишається сильною, єдиною та непереможною

Сьогодні в Україні День пам’яті захисників Донецького аеропорту – легендарних «кіборгів»

 

На межі людських можливостей, під численними обстрілами та облогами ворога «кіборги» до останнього утримували цей стратегічний об’єкт. Ці герої довели всьому світу, що українські воїни сильніші за бетон, а найбільш неприступною фортецею є їхня незламна воля до боротьби за Україну. Їхня історія – про велику відвагу, честь і гідність. Історія, яку не можна забувати. Світла пам'ять героям!

книги_ювіляри2025

 

Друзі! До вашої уваги книги-ювіляри 2025 року. Це книги, що йдуть крізь віки, книги, що витримали випробування часом, та несуть свою мудрість людям. Цим книгам призначено було пережити століття, стати справжніми шедеврами, що покликані відображати великий літопис - Життя.

Микола Гоголь «Тарас Бульба» (1835)

«Тарас Бульба» - історична повість Миколи Гоголя, в якій художньо узагальнено події, що відбувалися на українських землях за часів існування Запорозької Січі. На прикладах головного героя твору Тараса Бульби та інших персонажів автору вдалося переконливо показати незламність українських козаків у боротьбі за свободу рідного народу. Мужні козаки, сповнені патріотичного запалу, відчайдушної сміливості й готовності до самозречення у боротьбі за свободу рідного краю. Автор описує спосіб життя, побут, закони та взаємовідносини у козацькому таборі, а також порушує проблеми вірності й зради, адже людина завжди стоїть перед вибором і сама творить своє майбутнє.

Миколи Гоголя «Вій» (1835)

Повість «Вій» — містична історія про нечисту силу, що увійшла до золотого фонду світової літератури. Хома Брут, учень київської бурси, вирушає на канікули разом зі своїми друзями Халявою та Тиберієм Горобцем. Але зустріч із відьмою перетворює відпочинок на боротьбу за власні життя і душу. Дивом перемігши нечисту силу, Хома повертається до Києва. І одразу дізнається, що померла молода панночка (відьма), яка заповідала, щоб саме Хома відспівував її. Чи зможе бурсак остаточно перемогти нечисту силу? Або ж темрява завжди отримує тих, кого обрала?

Григорій Квітка-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» (1835)

Дія соціально-побутової комедії «Сватання на Гончарівці» відбувається на Харківщині, у селі Гончарівка. Одарка Шкурат свариться зі своїм чоловіком Прокопом, бо той п'є. Невдовзі до них підходить Кандзюба і пропонує посватати їхню доньку Улянку за свого сина Стецька. Спочатку Одарка з чоловіком проти — бо всі знають, що в Стецька немає клепки в голові. Але зважаючи на його багатство, погоджуються. Сама ж Улянка проти такого шлюбу, бо їй подобається Олексій, але він кріпак. Олексій розуміє, що Уляну хочуть силою видати заміж за дурня й б'є Стецька, щоб той відмовився від дівчини, та Стецько не погоджується, бо дуже боїться свого батька. За допомогою хитрощів Олексійового дядька Уляна одружується з Олексієм, а Стецькові дають гарбуза.

письменники_ювіляри2025

 

Сьогодні в Україні відзначається 90-річчя від дня народження великого поета, полум’яного журналіста, волелюбної людини, непересічної особистості – Василя Андрійовича Симоненка. Коротке, сповнене щасливих і трагічних миттєвостей життя прожив Симоненко, але залишив яскравий слід в українській культурній спадщині.

Біографія поета доволі проста і коротка. Народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Ще в шкільні роки проявився талант поета – Василь неодноразово писав вірші до стінної газети.

Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Отримавши диплом журналіста у 1957 році, Василь Андрійович працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957-1960), «Молодь Черкащини»(1960-1963) та власним кореспондентом «Робітнича газета». Але найвищу насолоду йому приносило написання віршів, казок для дітей.

Весною 1960 року в Києві було організовано Клуб творчої молоді, куди входили такі видатні особистості, як Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Віграновський та інші. Василь Симоненко став душею Клубу. Із задоволенням він брав участь у літературних вечорах та творчих дискусіях, що проводилися в різних куточках України, читав свої поезії, вів просвітницьку діяльність.

Протягом короткого але яскравого, як удар блискавки, життя Василь Симоненко написав поезiï, новели, статті, казки, провiдною темою яких є безмежна віддана любов до рiдноï землі. Але за його життя вийшли лише збірка поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон (1963). Його твори забороняли видавати.

Великої популярності набули самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х років. Ця поезія була сатирою на радянський лад. Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини XX століття. Самвидавна поезія письменника в Україні лише в незначній частині була опублікована у сфальшованому вигляді, але поширилася за кордоном і була опублікована у журналі «Сучасність» (1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965, 1973). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби. Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі.

У 1962 році Василь Андрійович Симоненко став членом Спілки письменників України, мріяв і планував вступити до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР. Але не судилося.

1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні. Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). Згодом висловлювалися різні непідтверджені версії, що нібито це була провокація КДБ. Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка почалися проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Помер 14 грудня 1963 року в 28-річному віці.

По смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966), збірку новел «Вино з троянд» (1965) та книгу «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985).

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, Симоненко отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Казка «Подорож у країну Навпаки»

http://abetka.ukrlife.org/navpaky.htm

Джеральд Малколм Даррел

 

Джеральд Малколм Даррел відомий як письменник-анімаліст. Народився в 1925 році в місті Джамшедпурі (Індія). В 1928 році його сім'я повернулася до Англії, в 1933 році переїхала на континент, а 1935 року оселилася на острові Корфу. Тут у десятилітнього підлітка Джеральда зародилася любов до тварин. Він наповнив будинок чотириногими й пернатими вихованцями, вступаючи в нескінченні конфлікти з близькими родичами, які протестували проти того, щоб з ними поряд жили жаби, змії, пацюки та ворони. Джеральд зрозумів, що більшість людей не вміють «бачити» тварину, збагнув, що їх цьому треба вчити.

Сильне враження справила на Даррелла експедиція до Західної Африки. Після повернення до Європи він відчув потребу розповісти про неї. Так з'явилася його перша літературна спроба, невеличка книжка «Перевантажений ковчег». Книжка мала колосальний успіх. Вона відразу й назавжди зробила молодого незнайомого зоолога загальним улюбленцем, знаменитістю, показала, що в ньому закладено непересічний талант письменника.

Головні герої всіх книжок Джеральда Даррелла — тварини: звірі, птахи, змії, жаби. Серед них немає некрасивих, і тому для кожного зі своїх годованців він знаходить теплі слова. І саме цьому образи тварин такі суто індивідуальні і такі до сліз зворушливі.

Твори Джеральда Даррелла змушують людину по-новому поглянути на природу, на істот, які населяють планету, змусити полюбити їх і чимось поступитися заради їхнього спасіння, заради того, щоб зберегти Землю в усій її красі та багатстві.

Цікавинки дикої природи Джеральда Даррелла

«Балакучий згорток»

За високими горами, за синім морем, за швидкою річкою існує справдешня казкова країна – Міфологія. Живуть там усі ті істоти, які мають жити в казкових країнах, – дракони й василіски, єдинороги та русалки, грифони й вовкулаки. Час від часу в Міфології стаються всілякі негаразди та неприємності. А виправляти ці неприємності доводиться звичайним дітям – Саймону, Пітеру та їхній сестрі Пенелопі. На сторінках книги читачі мають змогу сплавати на Острів Вовкулаків, продертися крізь Мандрагоровий Ліс чи взяти штурмом Замок Василісків.

«Моя сім'я та інші звірі». Книга 1

Перша частина середземноморської трилогії присвячена золотим часам дитинства автора на грецькому острові Корфу, де маленький хлопчик Джеральд надзвичайно любить спостерігати за життям тварин. Які тварини стануть мешканцями трьох різних будинків, у яких вони житимуть, та які пригоди чекають на хлопчика і його рідних у новому краї? Відповіді на ці запитання ви знайдете в книзі.

«Птахи, звірі та родичі». Книга 2

Збірка гумористично-натуралістичних оповідань розповідає цікаві та смішні історії, що відбувалися з сім'єю Дарреллів на Корфу, а також про поїздку Марго (а пізніше і Джері з мамою) в Лондон, де Джеральд все так само тягтиме в свій дім різноманітних і дивовижних тварин, а кумедна живність буде доводити вас до гомеричного реготу.

«Сад богів». Книга 3

Це справжня ода природі, яка захоплює з першої сторінки. Ця книга — не просто опис флори і фауни острова Корфу, а справжня подорож у світ, де природа і людина живуть у гармонії. Письменник переносить читачів у свій чарівний світ, де кожен куточок природи має свою історію. Даррелл майстерно поєднує гумор і наукові спостереження, а також з любов'ю описує свою родину, їхні кумедні ситуації та взаємодії з місцевими жителями.

1 січня святкує день народження Галина Кирпа

 

1 січня святкує день народження Галина Кирпа – сучасна українська поетеса, прозаїк, перекладач, редактор, літературознавець, автор-укладач.

Галина Кирпа увійшла до IBBY Honour List-2018 року, а вже наступного року шведський король нагородив її Орденом Полярної зірки за визначний внесок у зміцнення українсько-шведських зв’язків і плідну роботу в галузі перекладу шведської дитячої літератури.

Її книжки перекладені на десятки мов світу, а сама вона перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської.

Галина Кирпа відкрила українським читачам стільки першорядних скандинавських письменників і найкращі їхні твори, що найвибагливіший читач знайде собі свого і своє,— Ґуннель Лінде, Ульф Старк, Едіт Седерґран, Астрід Ліндґрен, Марія Пар та багато інших.

Художній світ її творів наповнений гармонією, добром і любов’ю до всього живого. І в цьому вона неповторна. Дивовижно образна мова, символічність, метафоричність – це ті ознаки, які роблять твори Галини Кирпи естетичним явищем, а їхні герої викликають хвилі емоцій та довіру.

ЇЇ твори виховують естетичні смаки й вчать умінню відчувати й бачити красу у буденному довкіллі.

Письменниця про себе та свої книги:

У дитинстві мріяла стати бібліотекарем, бо понад усе любила читати.

"Мабуть, найкращими вчителями мені були книжки й улюблені герої… Я не пам’ятаю, коли навчилася читати, але коли вже навчилася, то не могла зупинитись. Найближча книжка мого дитинства – це "Снігова королева" Ганса Крістіана Андерсена, яку подарував батько, коли мені було 8 років. Тоді я ще не знала, що колись буду його перекладати: наразі переклала 34 казки, "Снігову королеву" у повному варіанті теж.

"Моя улюблена книжка вже свідомого, можна сказати, юнацького періоду, 70-х років – повість Віктора Близнеця "Звук павутинки". Також дуже люблю, і то назавжди зі мною, прозу Василя Стефаника… "

"Я не знаю, чи справді книжка вчить . Може, вона десь більше стежок прокладе, щоб дати зрозуміти, що це життя і спілкування неоднозначні: буває любов, буває зрада, бувають прикрі моменти. Але книжка ніколи тобі не дасть точних відповідей, наприклад, через вчинки персонажів. Ти ж не покінчиш життя самогубством, як Мартін Іден? Тобто це не рецепт. Як нема рецепта для письменника, що писати".

"Писати про любов і переживання у дитячому серці – це відкривати душу навстіж і завмирати від щастя, що з тобою є кому переживати і любити те, чого не можна забути" (про твір "Тринадцятий місяць у році")

На презентації книжки «Мій тато став зіркою», що містить правдиве та зворушливе оповідання про світло дитячої душі, думки, бажання, надії дівчинки, тато якої загинув на Майдані, Галина Кирпа сказала так: «… Я писала цю книжку дуже довго, – понад рік. Розпочала роботу влітку 2014 року, після тих страшних подій на Майдані. Коли ми ховали наших героїв, там, на площі, були також мами з дітками. Серед них стояла одна дівчинка, очі якої я запам’ятала назавжди… І героїня моєї книжки – така ж дівчинка. Я намагалася уявити, що ж відбувається у душі дитини, тато якої не повернувся додому, а лежить у домовині. Мабуть, тому, що я сама часто відчуваю себе дитиною, я відчула сльози тієї дівчинки…»

день_народження_письменника

 

28 грудня святкує свій день народження відомий український

поет, прозаїк, літературний критик, перекладач та улюблений дитячий письменник Іван Михайлович Андрусяк. Автор багатьох дитячих книг: "Стефа і її Чакалка", "Звіряча абетка", "Зайчикова книжечка", "Абетка - прозивалка", "Хто боїться Зайчиків", "Дядько Барбатко сміється", "Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому", "Кабан дикий - хвіст великий", "Вісім днів із життя Бурундука", "Пінгвінік", "Сонячні дні домовичка Мелетія", "Третій сніг", "Лякація" та ін.

Вітаємо улюбленого письменника з днем народження! Зичимо усіляких гараздів та нових захопливих книжок!

Михайло Вербицький: Композитор, що дав Україні голос

 

Ім’я Михайла Вербицького знайоме кожному українцю, навіть якщо не всі одразу впізнають його постать. Його музика — це звучання самої України, мелодія, яка проймає до глибини душі й нагадує, що ми сильні й незалежні. Саме він створив музику до гімну «Ще не вмерла Україна» — твору, який став символом національної ідентичності, гордості та незламності.

Не лише композитор

Вербицький був більше, ніж просто музикантом. Його творчість охоплювала не лише музику, а й театральне мистецтво. Він працював над українською культурою в часи, коли навіть згадка про незалежність могла стати вироком. Його мелодії звучали так, ніби знімали кайдани з пригнічених сердець.

Музика Вербицького була щира й проста, але в цій простоті ховалася неймовірна сила. Це була не лише естетика — це був заклик до пробудження. Кожна його композиція, як і слова гімну, говорила про те, що навіть у найтемніші часи український дух залишається незламним.

Його любов до України

Для Михайла Вербицького Україна була більше, ніж місцем народження. Вона була його натхненням, його найвищою цінністю. Через свою музику він прагнув передати красу і силу рідного народу. У своїх творах він завжди залишав частину себе, віддаючи Батьківщині усе, що міг.

Останні роки і трагічний кінець

Життя Вербицького було сповнене труднощів. Він працював до останніх днів, не зважаючи на матеріальну скруту і хвороби. Його відхід із життя у 1870 році став тихим, але його спадок залишився гучним. Помер він у невеличкому селі Млини (нині територія Польщі), але його творчість перетнула межі часу і простору, залишаючи вічний слід в історії.

Спадок, що живе вічно

Гімн, який ми співаємо сьогодні, — це не просто слова і мелодія. Це дух, який Вербицький вклав у ноти, щоб показати: українці ніколи не здадуться. Він дав Україні голос, який чути по всьому світу.

Михайло Вербицький — це приклад того, як одна людина може змінити цілу націю. Його музика, його любов до рідної землі і його незламність нагадують нам, що ми маємо бути гідними спадку, який він залишив.