Іван Нечуй-Левицький «Маруся Богуславка» (1875)

 

«У кожного своя доля і свій шлях широкий...». Ці слова Тараса Шевченка стосуються людини. Але книги також, як і люди, мають свою долю, свою історію. Цього року відзначають свої ювілеї – 150 років з часу написання – книги українських письменників Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Іван Нечуй-Левицький «Маруся Богуславка» (1875)

Маруся Богуславка — легендарна українська героїня кінця XVI та початку XVII століть. Її взяли у полон турки та віддали до гарему турецького султана. Але вона не забула своєї батьківщини. Маруся використала можливість звільнити козаків-невольників, які перебували в полоні протягом 30 невільних років. Вона не повернулася з ними додому, залишилася у гаремі, оскільки це стало єдиним способом життя, до якого вона звикла. Образ головної героїні можна вважати символом героя-захисника рідної землі, а також символом людей, які залишили Україну, але мають з нею сильний духовний зв'язок.

Панас Мирний «Лихі люди» (1875)

У повісті на тлі широкої картини соціального життя народу зображено період після скасування кріпацтва в 1861році. Письменник розповідає про життя, погляди та поведінку різних представників тогочасної інтелігенції, боротьбу кращих верств населення за інтереси народу. Для повісті характерна контрастність образів: чесні інтелігенти Петро Телепень і Тимофій Жук протиставляються підступним і лицемірним Шестірному та Григорію Попенку.

Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875)

Роман-хроніка написаний Панасом Мирним у співавторстві з його братом Іваном Біликом (Іваном Рудченком). Твір став першою в українському письменстві монументальною селянською епопеєю, всебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення, і лише за допомогою насильства можливо змінити світ. В центрі роману – доля селянина Чіпки Варениченка і його друзів, які, шукаючи соціальної справедливості, стають на шлях помсти багатіям.

Всеволод Нестайко

 

Творчий шлях Всеволода Нестайко розпочався у дитячому журналі «Барвінок». В 1956 році вийшла збірка оповідань Нестайка «Шурка і Шурко», через два роки – «В Країні Сонячних Зайчиків», яка стала однією з найвідоміших у Нестайка. Цю книжку письменник писав упродовж 40 років, діти спонукали продовжувати історію. Якось на зустрічі з юними читачами до Нестайка звернулася дівчинка з проханням написати твір про дівчат, бо у автора в книгах всі персонажі - хлопці. Невдовзі письменник написав пригодницьку повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Нуся.

У 1960-1980-х роках Всеволодом Нестайком було написано більшість пригодницьких повістей, сюжети яких вирізняються простотою, ґрунтуються на реальному життєвому матеріалі та розповідають про звичайних школярів, сільських та міських підлітків. Найвідомішою з них стала трилогія «Тореадори з Васюківки».

У пригодницький цикл повістей входять також повісті «Пригоди Грицька Половинки», «Одиниця з обманом», «П’ятірка з хвостиком», «Таємниця Віті Зайчика», «Чудеса в Гарбузянах», а також детективи «Таємничий голос за спиною» та «Неймовірні детективи».

За 55 років літературної діяльності Всеволод Нестайко написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України. «...коли я став дорослий, захотілося повернутися у дитинство - догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один - стати дитячим письменником. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше», - говорив Нестайко.

Всеволод Нестайко – лауреат низки нагород та премій, зокрема, премії імені Олександра Копиленка за казку «Пригоди їжачка Кольки Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя» (1980); літературної премії імені Лесі Українки за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1982); премії І Всесоюзного конкурсу за кращу книжку для дітей, а саме за шкільні повісті «Одиниця з «обманом» і «П’ятірка з хвостиком» (1987); літературної премії імені Миколи Трублаїні за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків». А трилогію «Тореадори з Васюківки2 1979 року внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. У 2010 р. письменник став кавалером ордену Ярослава Мудрого V ступеня.

письменники_ювіляри2025

 

Письменник, перекладач, байкар Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 року на Черкащині у сім'ї священика.

Навчався в бурсі Києво-Могилянської академії. Після закінчення навчання почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках польських поміщиків на Волині. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету. Незабаром почав тут викладати: спочатку польську мову, потім історію, географію, статистику. Це стало його покликанням. Природжений лектор, він подавав матеріал надзвичайно захопливо.

Гулака-Артемовського тричі вибирали деканом факультету, а протягом 1841-1849 років він був ректором Харківського університету.

Літературна спадщина письменника порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його перу належать байки, балади, прозові послання, переклади, критичні статті. Найціннішу частину творчого доробку поета становлять передусім байки та балади, які відігравали важливу роль у процесі становлення й розвитку української літератури в перші десятиліття XIX сторіччя. Саме він заклав в українську літературу основи нової байки, дав перші зразки романтичної балади та подав приклад майстерного віршування.

Найперший вірш Гулака-Артемовського українською мовою з’явився у 1817 році. Але відомим поет став у 1818. Тоді в журналі «Український вісник» опублікував антикріпосницьку сатиричну байку-казку «Пан та собака», яка на той час вона стала одним із найгостріших творів української літератури. Саме починаючи з цього твору, байка в українській літературі набуває виразного соціального звучання.

У 1820-ті Гулак-Артемовський опублікував байки «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Батько та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці», де висвітлив життєві проблеми соціального характеру, а також створив першу українську романтичну баладу «Рибалка». Творчість письменника нині називають «веселим смутком мудреця».

400 років Марусі Чурай

 

Цього року виповнюється 400 років Марусі Чурай – українській народній співачці та поетесі часів Хмельниччини.

Марусю традиційно називають «дівчиною з легенди» та «співочою душою України», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Але художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, і про існування Марусі Чурай.

За переказами, Маруся народилася в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Батько був людиною авторитетною у рідному краї, брав участь у козацьких повстаннях, в одному з яких у 1637 році був захоплений у полон і страчений. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив вдову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість дівчини розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

Вродлива дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну. Проте, коли повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, де зазначалося дарувати життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Текст вироку полтавській піснетворці знайдено у матеріалах козацького законодавства ХV –ХVII століть, що доводить історичність особи. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись до Полтави невдовзі після амністії померла у віці 28 років. Та пам’ять народна зберегла легенду про просту дівчину – полтавчанку, яка належить до поетів козацької України.

Марусі Чурай приписують авторство близько 40 пісень. Серед них найвідоміші: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвистали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Котилися вози з гори» та інші.

В її піснях вся Україна – країна смутку та краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.

Яскраве втілення образу легендарної дівчини можна побачити в повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького.

Трагічна тема зрадливого кохання знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського «Чарівниця» та Степана Руданського «Розмай». Про авторку пісень йдеться в поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни» («Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки».

Історичний роман у віршах видатної поетеси XX століття Ліни Костенко «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією.

14 квітня 2006 року на Театральній площі Полтави було встановлено пам’ятник Марусі Чурай.

День_Соборності_України

 

22 січня ми відзначаємо День Соборності України – дату, яка нагадує про визначну подію в історії нашої держави. В цей день у 1919 році було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, що стало символом прагнення українського народу до єдності, незалежності та свободи.

Сьогодні, як і понад століття тому, ми усвідомлюємо, що тільки в єдності можемо подолати будь-які виклики. Війна за свободу України стала випробуванням на міцність нашої соборності, і ми щодня доводимо світові, що українці – це єдина нація, яка бореться за право жити у вільній і незалежній країні.

Сьогодні ми згадуємо минуле, вшановуємо борців за незалежність і дякуємо тим, хто нині стоїть на захисті нашої держави. Ми віримо, що Україна залишається сильною, єдиною та непереможною

Сьогодні в Україні День пам’яті захисників Донецького аеропорту – легендарних «кіборгів»

 

На межі людських можливостей, під численними обстрілами та облогами ворога «кіборги» до останнього утримували цей стратегічний об’єкт. Ці герої довели всьому світу, що українські воїни сильніші за бетон, а найбільш неприступною фортецею є їхня незламна воля до боротьби за Україну. Їхня історія – про велику відвагу, честь і гідність. Історія, яку не можна забувати. Світла пам'ять героям!

книги_ювіляри2025

 

Друзі! До вашої уваги книги-ювіляри 2025 року. Це книги, що йдуть крізь віки, книги, що витримали випробування часом, та несуть свою мудрість людям. Цим книгам призначено було пережити століття, стати справжніми шедеврами, що покликані відображати великий літопис - Життя.

Микола Гоголь «Тарас Бульба» (1835)

«Тарас Бульба» - історична повість Миколи Гоголя, в якій художньо узагальнено події, що відбувалися на українських землях за часів існування Запорозької Січі. На прикладах головного героя твору Тараса Бульби та інших персонажів автору вдалося переконливо показати незламність українських козаків у боротьбі за свободу рідного народу. Мужні козаки, сповнені патріотичного запалу, відчайдушної сміливості й готовності до самозречення у боротьбі за свободу рідного краю. Автор описує спосіб життя, побут, закони та взаємовідносини у козацькому таборі, а також порушує проблеми вірності й зради, адже людина завжди стоїть перед вибором і сама творить своє майбутнє.

Миколи Гоголя «Вій» (1835)

Повість «Вій» — містична історія про нечисту силу, що увійшла до золотого фонду світової літератури. Хома Брут, учень київської бурси, вирушає на канікули разом зі своїми друзями Халявою та Тиберієм Горобцем. Але зустріч із відьмою перетворює відпочинок на боротьбу за власні життя і душу. Дивом перемігши нечисту силу, Хома повертається до Києва. І одразу дізнається, що померла молода панночка (відьма), яка заповідала, щоб саме Хома відспівував її. Чи зможе бурсак остаточно перемогти нечисту силу? Або ж темрява завжди отримує тих, кого обрала?

Григорій Квітка-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» (1835)

Дія соціально-побутової комедії «Сватання на Гончарівці» відбувається на Харківщині, у селі Гончарівка. Одарка Шкурат свариться зі своїм чоловіком Прокопом, бо той п'є. Невдовзі до них підходить Кандзюба і пропонує посватати їхню доньку Улянку за свого сина Стецька. Спочатку Одарка з чоловіком проти — бо всі знають, що в Стецька немає клепки в голові. Але зважаючи на його багатство, погоджуються. Сама ж Улянка проти такого шлюбу, бо їй подобається Олексій, але він кріпак. Олексій розуміє, що Уляну хочуть силою видати заміж за дурня й б'є Стецька, щоб той відмовився від дівчини, та Стецько не погоджується, бо дуже боїться свого батька. За допомогою хитрощів Олексійового дядька Уляна одружується з Олексієм, а Стецькові дають гарбуза.