Щороку 21 березня у всьому світі відзначається Міжнародний день поезії. Ми підготували для вас підбірку віршів та збірок авторів, які варті вашої уваги.
Це свято було закріплене за поезією у 1999 році, задля заохочення держави до промоції читання, писання, видання та вивчення віршованих текстів по всьому світу. Звертаючи увагу на тих людей, чиїм єдиним інструментом є слово, організація визначає поезію як символ людського духу, який зміцнює силу та солідарність людства.
Галина Крук | «Доросла»(Видавництво Старого Лева)
боже,
якщо ти планував мені стільки всього
треба було дати мені нерви, як корабельні канати
треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина
треба було мені дати серце важке, як якір
щоб отак кинув його за борт –
і жодні хвилі його не зрушують з місця
у відкритому морі
у відкритому як рана морі
у відкритому як смертельна рана солоному морі
кажеш мені:
греби руками, дитино, греби руками,
доки я вигадую весла
Василь Герасим’юк | «Anno Афини»(Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га)
Я написав стільки віршів
про твої руки, плечі,
волосся, очі,
що тепер не знаю,
якими вони були…
Я пам’ятаю, як ти усміхалась,
про що ми розмовляли,
які переглянули кінофільми…
Я згадую, як ти засинала,
як прокидалась –
і мені перехоплює подих…
А все інше – вірші.
Павло Коробчук | “Хвоя”
(Видавництво Старого Лева)
я дихав
я викладав з подихів якесь слово
так довго так довго
що забув його
пам’ять?
якби я хотів викласти це слово
то хіба забув би його?
любов?
якби жінкам вистачало ніжності,
то вони б не закохувались в мою ненависть
смерть?
як би ти не народжувався – все одно помреш
єдине виправдання – хвоя
три частини одного цілого
три вічнозелені гілочки
Олег Лишега | “Зима в Тисмениці”(Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га)
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..
Ігор Римарук | “Три потоки місячного світла”
(Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га)
ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію
Грицько Чубай | «П’ятикнижжя»(Видавництво Старого Лева)
Я знаю, коли люди стають поетами —
ранньою весною під тихий березневий вечір,
біля димлячих багать,
тоді, як по садах палять торішнє листя
та сухе гілляччя.
Тоді так багато простору для споминів,
і минущість всього, що на світі,
як ніколи, відчутна тоді.
Торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики,
вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!)
слова —
усе той вогонь обіймає!
…Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,—
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.
Юрій Іздрик | “Календар любові”(Видавництво Старого Лева)
осіннє безумство розлито в повітрі
немов по новій скатертині чай
та відчай нічого не вартий – повір мені
як дійдеш до краю – ступай за край
це тільки здається – впадеш розіб’єшся
це тільки здається що дно кам’яне
допоки летітимеш гратиме меса
а маса зникатиме і промине
а видиме дно – це поверхня озерна
вчорашніх і позавчорашніх сліз
хоч деякі з них впали в землю зернами
і сталося поле і виріс ліс..
минуле минуло – забудь відірвися
прийдешнє прийде але ми летимо
лиш не оглядайся і вниз не дивися
прорвемось за обрій проб’ємось крізь дно
нехай божеволіють ті що бояться
шаліють дуріють звихаються – хай
ми ж маємо все що потрібно для щастя
і скатерку чисту і свіжий чай
Юрій Андрухович | “Листи в Україну”
(Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га)
отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням
повисла запорошена й тьмяна
флорентійська люстра
стискаємо спітнілі мідяки як пружину
шикуємося в безладні черги
над нами гіпсовий настінній путті десятих років
дме в позолочений ріжок іноді
глянемо в бік знудженої блондинки
що притулившись до колони їсть яблуко
врешті виринаємо
на пропахлому пивом і трояндами пероні
когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося
чи потрапили на своє місце
аж поки не відірвемось від землі
і м’яко рушимо
заспокоєні дивимось з вікон як жовкнуть
перші дерева в приміських лісах
Маріанна Кіяновська | “Бабин Яр. Голосами”(Видавництво: Дух і літера)
Бог мене наздогнав, щоби дати повітря ковток
І покликати просто, як кличуть дитину додому.
Вдих і видих — і все. Вдих і видих. Єдиний крок
Подолає тісну порожнечу, безмежну втому,
Страх душі не радіти, на друзки розбите тло…
Боже, я ще повинна зрости у своїй любові.
День і ніч — у молитві. Відчувши живе тепло,
Нерозпізнане світло кане в вінки тернові.
Немовлята у вірі, плачемо. Бог живий
Нас усіх порятує, як вічні віки до того.
Починається час майбутній і світ новий.
І душа омивається небом — і п’є із нього.
Василь Махно | “Паперовий міст”
(Видавництво Старого Лева)
Кажеш: не пишеш – і вірші – се пил й порохно.
Знов кораблі припливають – і на че імперія гине –
але бранців привозять – і колонії скисле вино
розливають в пивницях – і подають маслини.
Повсюди осіння втома – і ти розминаєш тютюн
з димом пускаєш привіти найближчим селам,
бо місто – не голка в сіні – оправу його золоту
для озера зберігаєш, як вірші для себе –
які в сих часах – і в кожнім – потрібні
для відчуття запаху – аби відчитати зі снів
лічених співрозмовників – вичавлене поріддя –
зерна що впали на камінь, або на сніг.
Якого плоду чекати? – спитаєш в сусідів – які
скуповують землі – садять сади – і знають
ціни на все на світі і їхні розмови легкі
вже неможливо слухати без коньяку до чаю –
вони себе тішать – завдячуєш їм –що сам
можеш птахів проводжати, мов кораблі – і згодом
перстень із вічком, на якому заснула оса –
кладеш в механічну скриньку із музикою зі споду.
Так – до весни ти чекатимеш в снах і словах –
з’яви дзижчання малого оркестру – ти збудиш
всі пагінці, що продовжують досвід – сплива
теплою хвилею все – що повстало, що буде.
Сергій Жадан | «Життя Марії»
(Видавництво MERIDIAN CZERNOWITZ)
Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.
Катерина Калитко |«Катівня. Виноградник. Дім»
(Видавництво Старого Лева)
Артикуляція формує чіткий чи млявий овал
обличчя; як акваріум, розбита твоя голова,
нічними рибами розпливаються по всьому тілі стигмати
зісподу шкіри. Ти нічого не матимеш,
окрім промовленого. Димно в слові «Нічого».
Ворушить зябрами ґрат брудна порожня тюрма
на розі вулиць. Усі із неї пішли,
підваживши двері, вдягнувши справжні обличчя,
як одяг навиріст, час якого прийшов.
Уздовж хребта лягає колючий шов,
тебе обплітають міцними стеблами спогади:
дитяча щічка, персиковий пушок,
біле каміння, золоте піднебіння
склепіння церковного, молитва пече тобі,
бо кожна правда формує живі роти
глиняним лялькам безликим.
І чуєш ти,
як смерті залізна вишня співає з горл.
Гумовий і непродишний дим здіймається вгору –
і раптом хтось починає вірити з висоти.
Лесь Белей |«Книга про ліс»
(Видавництво Старого Лева)
ще ніколи небо не було таким прозорим,
щоб міський астроном міг порахувати зорі,
не збиваючись з ліку
нічні прибиральники змітають каштанове листя,
загорнувшись у цигарковий дим
у такі вечори вони любили сидіти над річкою і
вдивлятися у місяць,
що відбився від води,
ніби тенісний м’яч
«тоді ми ділили літо на двох, ніби
яблуко, яке треба з’їсти, бо воно от-от згниє», –
каже один
«тоді я просто тікав від себе з нею», –
відказує інший,
знічев’я
ще ніколи небо не було таким прозорим
ще ніколи кров не була такою холодною
ще ніколи десь далеко
вона не віддавалася третьому з таким щемом
