Жив-був у зеленому лісі маленький Голуб на ім'я Ворко. Він мав білосніжні крильця та дуже добре серце. Понад усе на світі Ворко любив тишу, коли вітер тихесенько гойдає листя, а пташки співають разом одну веселу пісню.
Але в тому ж лісі мешкали й інші звірята, які часто сперечалися. Зайчик та Їжачок не могли поділити найсмачнішу полянку з полуницями. Ведмедик буркотів на Білочку за те, що вона кинула шишку біля його барлогу. А Лисичка просто любила з усіма дражнитися. Через ці щоденні сварки над чарівним лісом з’явилася велика сіра Хмара Непогоди, яка закрила сонце, і ліс став похмурим та холодним.
— Як же повернути світло й тепло? — бідкалися звірі, дрижачи від холоду.
Тоді Ворко злетів на найвищу сосну і мовив:
— Сонце повернеться тільки тоді, коли ми згадаємо про Мир. Мир — це не просто відсутність бійок. Це вміння вислухати, поділитися та посміхнутися одне одному.
Ворко пролетів над лісом і опустив перед кожним звірятком по зеленій оливковій гілочці.
Зайчик подивився на Їжачка, посміхнувся й сказав:
— Тримай, Їжачку, найбільшу ягоду! Давай їсти разом!
Ведмедик допоміг Білочці зібрати шишки, а Лисичка щиро промовила:
— Вибачте мене, я більше не дражнитимуся!
І сталося диво. Як тільки звірята обійнялися та потиснули лапки, сіра Хмара Непогоди розтанула. На небі засяяло яскраве сонечко, а над лісом розквітла барвиста веселка.
З того дня щороку звірі святкували День Миру. Вони збиралися на великій галявині, танцювали й пам'ятали: коли в серцях живе доброта та дружба, жодна хмара не зможе загасити світло.
Комментариев нет:
Отправить комментарий